Автономізація черкаських лікарень. На що очікувати?

Автономізація черкаських лікарень. На що очікувати?

У квітні минулого року було прийнято законопроект, який передбачає автономізацію державних та комунальних закладів охорони здоров’я. Відтепер, пацієнти будуть платити за медичні послуги, а не за ліжко у лікарні, державні та комунальні заклади охорони здоров’я обіцяють залишати у державній та комунальній власності і не підлягатимуть приватизації. Та головне – прозорі умови фінансування медичних закладів та самостійне керування цими коштами.

Чи реально це все застосувати сьогодні у місцевих лікарнях? З якими проблемами можуть зіткнутися лікувальні заклади? Про це журналісту сайту «Економіка Сьогодення» повідомив головний лікар Звенигородської ЦРЛ Черкаської області  Вардан Айрапетян.

«Про яку автономію комунальних закладів охорони здоров’я ми можемо говорити сьогодні, коли досі не виписано жодної нормативної бази під цей процес. Немає навіть затвердженого переліку послуг, які можна буде надавати на платній основі, як і   розрахунку вартості медичних послуг в цілому.

Навіщо запроваджується автономізація? По-перше, аби медичні заклади самостійно розпоряджалися  власними коштами. А де вони? Адже у Законі чітко вказано, що медичні заклади – це неприбуткові комунальні підприємства, тобто прибутку у них не передбачається. Хто з такими  установами захоче мати справу?

По-друге, якщо ми автономні, це означає, можливість самостійно закуповувати  потрібні для закладу ліки, однак цього ми аж ніяк зробити не можемо – ні в рамках чинного законодавчого поля, ні  в межах коштів, які маємо у своєму розпорядженні.

По-третє, де обіцяна автономізацією можливість конкурувати із приватними закладами?! Чи можуть сьогодні комунальні неприбуткові підприємства, наприклад, вийти на міжнародний ринок, який пропонує сучасне якісне обладнання і ліки? Чи доведеться купувати все необхідне у трейдерів, які прагнуть продати у три дорога те, що вигідно їм, а не те,  що потрібно для роботи медикам?

Тож чи зможе лікувальна установа районного рівня  придбати комп’ютерний томограф за 500 тис Євро або апарат МРТ вартістю 1 млн Євро? Ні, таких коштів у комунального закладу немає, а без відповідного обладнання він не витримає жодної конкуренції із приватними  клініками? До того ж останні укладають угоду з тим, з ким їм вигідно, а комунальний заклад має оголосити тендер, який затягує  час , та й у тендері не завжди виграє  виробник,  який пропонує дешевші ліки чи  медичний інструментарій. Тож приватні заклади  виграють  у часі і навіть  у коштах,  оскільки можуть  розраховувати ще й на знижки до 20% (якщо розрахуються готівкою). До того ж вони точно закуповуватимуть препарати і медичні вироби, які необхідні їм для роботи,  тоді як  комунальні лікарні  централізовано отримують те, що їм нав’язують . Наприклад, МОЗ досі постачає ліки централізовано, а  хтось запитав, чи нам потрібні саме ці препарати на сьогодні, чи не вистачає зовсім інших? Ні, використовуйте ті, якими вас забезпечили, та ще при цьому й будьте конкурентоспроможними!»

Вардан Айрапетян звернув увагу на ще одну проблему – відсутність у комунальних закладах кадрів, які б могли забезпечили ефективний медичний менеджмент – без цього в конкуренції не вижити.

А якщо врахувати специфіку вітчизняної політики (мається на увазі лобіювання деякими депутатами інтересів окремих лікарень), то заклади, які не мають сласного «покровителя» серед народних обранців, взагалі не матимуть шансів на виживання. Особливо це стосується районних лікарень – який інтерес у їхній роботі з боку «небожителів»?

«Тож поки що автономізація медичних закладів в Україні залишається символічним поняттям. Як і задекларований МОЗ принцип «гроші ходять за пацієнтом». Щоб такий механізм реально запрацював, потрібно передусім справедливо розподілити кошти на кожного громадянина і  передати їх  на лікувальні заклади. А потім уже запитувати, куди їх поділи. Якщо ж величезну частину медичного бюджету «з’їдає Феофанія», а решта ділиться на всю країну, тоді виходить, що на медичне обслуговування пересічного українця  припадає до 60 доларів на рік (навіть незаможні держави світу виділяють по 1,5 – 2 тис. доларів на кожного громадянина). А наші державні службовці дорікають тим, що основна часка витрат на медицину іде на зарплату працівників галузі. А інакше й не може бути, бо на все інше кошти практично не виділяються. Коли держава повністю забезпечить фінансування  діагностично-лікувального процесу, харчування пацієнтів, придбання інвентаря, інструментарію, медичного обладнання, ліків, тоді і частка зарплати в цьому щедрому потоці не перевищуватиме 15-20%. Виходить, що цифри правильні, а їх трактування з боку чиновників  – від лукавого. Бо на разі «на все інше» лікарня отримує 500-600 тис. грн на рік. Чи ж можемо ми говорити про якісь досягнення в медицині, коли, наприклад, вартість трансплантації одного органу пацієнту дорівнює річному бюджету нашої районної лікарні. Тож чи врятує нас автономізація? Чи можливо під цим терміном приховано перший крок до приватизації комунальних закладів?» – роздумує Вардан Айрапетян.

Залиште коментар