Десятки років поза законом. У радянські часи його робота вважалася злочином, а сьогодні – на її основі пишуть книги. Черкащанину вдалося віднайти, зберегти та відреставрувати жіночі прикраси, які знищувалися радянською владою. Це була практично робота у підпіллі. Із власником однієї з найбільших в Україні колекцій старовини Юрієм Коваленком спілкувався кореспондент сайту vikka.ua.
“Із 60-х років я цікавився старовиною. Колекціонерів тоді було вдосталь. Тоді всі освічені люди щось збирали: монети, марки, наклейки із сірникових коробок. Ми спілкувалися. Збиралися на стадіоні або в більш-менш таємних місцях. Тепер у мене найбільша в Україні колекція дукатів”, – розповідає черкащанин.
Тоді він був пересічним радянським інженером у своєму звичайному соціальному житті. А паралельно таємно займався своїм хобі – скуповував монети, ікони. Якось до рук потрапила монета з вушком. З’ясувалося, що це елемент українського жіночого намиста. Основою цієї прикраси були різноманітні монети, медалі, а також корали. Такі прикраси носили кілька сотень років тому, а у ХІХ столітті дукачі серед жінок були однією з наймодніших прикрас.
“Я пізніше з’ясував, що дукачі були найбільш розповсюджені у Чернігівській та Полтавській областях. Там жили більш заможні люди і це було традиційною жіночою прикрасою. Якщо у дівчини не було дукача, це для неї було дуже образливо”, – каже колекціонер.
Пізніше він почав їздити по українських селах та збирати прикраси серед місцевих жителів.
“Хтось віддавав так, хтось продавав. Були сім’ї, де казали, що дукачі їхніх бабусь вважаються сімейною реліквією та пам’яттю. Відмовлялися продавати. Якось у Ірклієві зустрівся із жінкою, яка працювала у церкві. Їй здавали старі прикраси. У неї було близько 10 дукачів, але всі з вибитими монетами. Їх забрали колекціонери. Тож я їх відновлював та реставрував самотужки”, – пояснює Юрій Коваленко.
Аби рятувати старовинні речі, колекціонерові, свого часу, довелося освоїти професію ювеліра. При цьому хобі додавало у життя не тільки додаткових сенсів, а й екстриму.
“За часів СРСР монети із зображеннями царів та хрестики вважалися антирадянськими символами. До того ж скупка срібла у приватних осіб була валютною операцією, за яку можна було потрапити за ґрати”, – каже черкащанин.
Якось знайомий привіз йому мордовську жіночу прикрасу для колекції. Про це хтось доніс в органи.
“Мене викликали в УВС, але мій знайомий працював у ОБХСС і навчив, як треба відповідати. Тож я розповів, що мені залишилася прикраса у спадщину від бабусі”, – пригадує Юрій Коваленко.
Шукаючи літературу про дукачі, власник унікальної колекції натрапив на роботу професора Івана Спаського, хранителя відділу нумізматики Ермітажу. Пізніше вони зустрічалися та спілкувалися на тему, яка їх об’єднувала.
Наразі такі прикраси коштують недешево. Звичайний дукач, за словами черкащанина, вартує 100-300 долларів.
“Красиві дукачі робили у Курській та Воронезькій області. Туди переселялися українці, котрі тікали від поляків, та привили там таку культуру. До справи долучилися ювеліри. Тож звідти найдорожчі дукачі”, – розповідає черкащанин.
Він зазначає, що в селах колекціонери навряд чи ще щось знайдуть. Звідти вже зібрані всі атрибути, які могли б мати історичну цінність. Зате у чорних археологів з їхньою технікою знахідки бувають дуже цікаві.
“Нещодавно у Києві показували золоті візантійські сережки, які не так давно винайшли за допомогою апаратури”, – зазначає він.
Незважаючи на красу старовинних прикрас зі своєї колекції, він не радить жінкам їх носити.
“Якщо хочеться, краще замовити собі аналог. Адже невідомо, що за жінка носила прикрасу, як вона їй дісталася, що за стосунки були у її родині. Навіть своїм донькам забороняю приміряти ці прикраси”, – каже черкащанин.
На основі колекції Юрія Коваленка та інформації про прикраси видано вже три книги, а справу досвідченого нумізмата також продовжує його донька, яка є кандидатом історичних наук.
