У Черкасах ховали полеглого захисника — 39-річного Максиміліана Склянського. Він загинув 29 березня під час бойового завдання на Донеччині. Про це повідомляє “Суспільне“.
Прощання відбулося у Черкаському будинку трауру. Попрощатися із захисником прийшли рідні, друзі, колеги, знайомі та побратими.
Максиміліан був активістом Черкаського осередку громадської організації “Демократична Сокира”. Голова обласного осередку Ярослав Лавров розповів, що Максиміліан приєднався до їхніх рядів у 2019 році.
“Він був активною, небайдужою людиною, якій не все одно. Хотів змін у Черкасах. Був проти забудови Замкового узвозу, активно проти цього виступав. Хотів, щоб Черкаси були красивим містом, бо любив його. Пішов в армію у 2016 році, коли зрозумів, що повинен бути там, а коли почалося повномасштабне вторгнення, він один з перших повернувся в рідний підрозділ. Це 28-ма окрема механізо́вана бригада імені Лицарів Зимового Походу. Був навідником, воював із перших днів вторгнення. Був одним із кращих. Тому його з підрозділом направили навчати працювати на натівській арті. Він був на Гвоздиці спочатку, а потім на норвезькій гаубиці М 109”, — розповів Ярослав.
З його слів, Максиміліан тривалий час воював на південному напрямку, а загинув під Бахмутом від російського снаряду. Захисника поховали у закритій труні.
Склянський був старшим навідником самохідного артилерійського дивізіону окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу, розповіла речниця Черкаського територіального центру комплектування та соцпідтримки Аліна Кривошея.
В’ячеслав Михайленко був керівником Максиміліана упродовж 8 років, з 2008 до 2016-го.
“У 2011 році він пішов від нас, а потім повернувся. І ми його з радістю взяли”, — сказав В’ячеслав.
Розповів, що цінував Макса за здатність підтримувати баланс, бо йому взагалі був невластивий конформізм. На все Максиміліан мав свою думку: на політику, історію, культуру.
“Він у нас в центрі довго працював старшим по відділенню. Односторонність, однодумство часто приводить до виродження організації, мають бути різні думки, погляди на різні ситуації. Макс був таким балансиром. Був чесною, абсолютно порядною людиною, патріотичним до самих кісток, топив за Україну. З ним ніколи не було сумно. Живий, комунікабельний, веселий, зі своїми історіями. Керував клубом реконструкторів. Добре знав англійську. Був широко ерудованою людиною, з великим колом інтересів. Не знаю, чи були у Макса єврейські корені, але ми над ним завжди шуткували. Коли святкували на корпоративах, Макс завжди там єврейський танок “Сім-сорок” витанцьовував”, — розповів Михайленко.
Колишній керівник Максиміліана Склянського розповів, що оскільки їхня робота дотична до антикварних речей, їм приносили різні монетки, старовинні прикраси, йому було цікаво з таким працювати.
“Був широкою і цікавою людиною для розмов і різних дискусій. Колись нам принесли змієвик — такий слов’янський символ-медальйон, виплавлений із, як правило, недорогоцінних металів. Тож нам принесли такий золотий, і він одразу виявив, що це новостворена прикраса. Йому це було цікаво, тому що він цікавився історією, обізнаний з реконструкторською справою. Я розпитував, як ви ті побоїща організовуєте. Він розказував: ми дубасимо один одного незаточеними, тупими мечами. Щоб не травмувати один одного”, — сказав В’ячеслав.
У 2016 році Склянський звільнився і пішов на війну.
Друг Сергій ледь стримує сльози. Розповів, що навіть порахувати, скільки років їхній дружбі, складно.
“Ми його дражнили гномом за невисокий зріст, а він став титаном і тримав нам небо”, — сказав Сергій.
Черкащанин Андрій Балакін працював разом із Максом упродовж багатьох років. Розповідає, що мав би за честь мати такого друга.
“Шкодую, що замало провів з ним часу. Завжди подобалося з ним спілкуватися. Нам обом подобалася історія. Людям, що його не знали, Макс міг видатися непривітним та похмурим, але це було хибне враження. У Макса було чудове почуття гумору. Якось він узяв на роботу варган — щипковий інструмент, поширений у народів крайньої Півночі, Алтаю, а також в наших Карпатах — і підігравав нашому охоронцеві, який “підспівував” музиці у навушниках. Видовище було сюрреалістичне: в одному кінці приміщення сидів літній дядько і підвивав з заплющеними очима, а в іншому — лунали звуки шаманської музики. У Макса був непоганий голос і він знав велику кількість народних пісень. Ми з ним добре поспівали коли проводжали його перший раз до війська. Дуже його не вистачатиме”, — розповів Андрій.
43-річний приятель Максим Копитін в останнє бачив Максиміліана Склянського ще у 2016 році, в поліклініці, коли той проходив медкомісію перед підписанням контракту.
“Він був дуже хорошою людиною. Чутливий і людяний. Скромний, врівноважений, освічений. Ми свого часу були в одній компанії. Познайомилися на заході з історичної реконструкції. Десь у 2008 році щосереди збиралися за грою в мафію. Творчо підходив до будь-яких справ. Колись разом брали участь у квесті піратської тематики. Усі одягли тільняшки, відпустили бороди. А Макс тоді знайшов старого капелюха, і зробив із нього трикутник — капелюх, як у піратів”, — розповів Максим Копитін. Додав: згадуватиме його зі світлою посмішкою.
Отець Ігор Ярославський закликав присутніх помолитися за безсмертну душу воїна.
“На кожну людину у Бога є свій план. Зі страшною неоголошеною війною до нас прийшли стерти нас з лиця землі, вирвати те, що ми зробили, що збудували, про що мріяли, щоб знищити дітей, забрати жінок, убити воїнів. Сьогодні ми біля домовини. Людина б може ще жила, але він пішов захищати свою Батьківщину. Не заховався, не злякався. Сьогодні, як і тисячам воїнів в однострої, ми дякуємо, що боронять нашу Україну, і ми можемо жити тут, молитися, більш менш спокійно спати. Сьогодні наша молитва буде останнім, що можемо дати душі Максиміліана” — сказав отець Ігор.
