Майже три десятки кімоно — для дітей і дорослих, жінок і чоловіків, а також пояси, віяла, шпильки для волосся, шапочки, прикраси нині можна побачити в Черкаському художньому музеї на виставці «Японський стиль та аксесуари». Вона працюватиме до 5 лютого 2018 року. Про це повідомляє сайт “
Черкаський Край“.
На відкритті експозиції напередодні Нового року присутніх навіть навчали, як одягати кімоно. Виставка — це волонтерський проект мистецтвознавиці, японістки Світлани Рибалко з Харківської державної академії культури. А в Черкаси приватна колекція одягу з країни самураїв, ікебани, орігамі та суші потрапила завдяки особистим контактам: директорка Черкаського художнього музею Ольга Гладун — колишня аспірантка Світлани Борисівни. Побачивши екзотичну експозицію в Харкові, попросила порадувати нею наше місто: 2017-ий був роком японської культури в Україні.
У колекції — фурісоде для дівчат, урочисті куротомесоде з гербами для найважливіших подій, кімоно гейші, вбрання для театралки, для візитів та чайної церемонії, повсякденні кімоно. Є віяла побутові, для танцю. Є — для виявлення шляхетності: такі виставляються поперед себе як маркер межі, яку з поваги до візаві не переступлять, а якщо віяло перемістити позад себе — це означає, що «тепер між нашими серцями кордонів немає, але це не означає, що ми запанібрата — ми ж бо пообіцяли дотримуватись поваги». Якщо немає у що загорнути подарунок, то буде ввічливо покласти його на віяло й так подати.
— З чого почалося ваше захоплення Японією? — цікавлюсь у Світлани Рибалко.
— Коли за СРСР вчилась у Петербурзькій академії мистецтв, дозволяла собі, готуючись до офіціозних екзаменів, скажімо, з історії партії, почитати «цукерочку» — те, що цікаве. А бібліотека там була фанстастична. Якось натрапила в мистецькому журналі початку минулого століття «Аполлон» на публікацію про японську гравюру. Звідтоді не виходжу з цього стану захоплення. Далі вже не стояло питання, яка буде тема курсової, дипломної, докторської… Багато бувала в Японії, збирати колекцію одягу мені допомагали прості люди.
— Японське національне вбрання робить фігуру пласкою. Кажуть, що у них вважається, що чим менше опуклостей на тілі, тим красивіше, — на вузькі талії навіть намотували рушники, щоб якось згладити «потворні» нерівності фігури, а бюстгальтери застосовувались для притискання великих грудей. Дівчина у кімоно мусила бути схожою на свічку…
— У нашій культурі одяг є «ідеальним тілом», а в японців тіло ніколи не було навіть у мистецтві об’єктом милування — так, ми не знаємо такого феномену, як японська Венера. З точки зору азіатів оголені тіла однакові, а людина відрізняється від іншої розумом, культурою, смаком. Кімоно відбиває це уявлення про знівельовану тілесність.
— Чому у них вважаються красивими вибілені обличчя?
— Це прийшло з Китаю. Можливо, пов’язане з епідеміями віспи — ямки на обличчі після хвороби забілювали. Можливо, традиція прижилася через побутову зручність: у напівтемряві японської оселі вибілене обличчя було видніше.
— Чи ходять зараз у Японії в кімоно?
— Відома толерантність японців до різних духовних надбань — вони беруть із них усе доцільне, це простежується і в одязі. В Японію прийшов європейський одяг, але не знищив традицію національного. Лише призначення розділилось: європейський — діловий, кімоно — святковий, обрядовий, літній, домашній. Скажімо, азійська традиція — демонструвати кілька нарядів нареченої на весіллі. Зараз звичне японське весілля — перші два вбрання японські, а третє може бути європейське, приталена сукня «принцеси». Є й інша тенденція: якщо раніше менш сановитим японцям не дозволялися яскраві кольори, шовки, то сьогодні з демократизацією якісне національне вбрання стало доступним для всіх.
Японці — це дуже технологічно розвинена цивілізація, друга економіка світу, але при цьому в них співіснує і новітнє, й традиційне. Чому й нам треба вчитися, — продовжує Світлана Рибалко. — Я опитувала японок, з якими разом брала уроки в академії одягання кімоно у Токіо: навіщо їм витрачатися на уроки? Їм же мами, бабусі й так покажуть, як убратися? «Коли я вдягла кімоно, я відчула себе всередині японської культури», відповіла одна жінка. «Коли я хочу виявити повагу до своїх гостей і розкрити їм своє серце, я вбираюся в кімоно», сказала друга. «Коли я хочу відчути зв’язок зі своєю мамою, я вдягаю кімоно», почула від третьої. Це такі речі, які дуже хочеться виховати у своїх земляків. Бо є знайомі, які у «Фейсбуці» радісно поділяють моє захоплення кімоно, але коли побачать українця у вишиванці, то розцінюють це як дутий патріотизм та шароварщину.
