Невеличке село Бровахи на краю Корсунь-Шевченківського району сьогодні відоме не гончарним та деревообробним промислом, як у минулі віки, а унікальним пам’ятником. На крутому пагорбі завмерла у бронзі на гранітній глибі жіноча постать. Та жінка ніби вдивляється у далину, виглядаючи когось із далекої дороги…
Про нього пише “Нова Доба“.
Пам’ятник поставлено простій українці, матері-героїні Євдокії Данилівні Лисенко, яка народила 11 синів та 6 дочок. Явтух пішов із дому в голодному 34-му і не повернувся, доля його невідома. А решта десятеро синів Євдокії Данилівни та Макара Несторовича під час Другої світової війни воювали з фашистами. Андрій, Павло, Михайло, Тодось, Микола, Петро, Олександр, Іван, Степан і Василь – усіх їх мати зі сльозами проводжала на війну і за кожного ревно молилась. І всі десятеро після Перемоги повернулися додому живими. Зранених, контужених, з численними бойовими нагородами – усіх зустріла мати на своєму порозі. Цей випадок засоби масової інформації називали унікальним. Війна породила і цілком протилежну, трагічну історію: на іншому кінці тодішньої держави, в Чувашії, мати не дочекалася з фронту жодного з десяти синів-фронтовиків.
Про історію братів Лисенків першими довідалися районні журналісти. Від них – київські, тому невдовзі про велику родину простих солдатів і хліборобів дізналась вся країна. І ось у 1981 році популярна тоді «Литературная газета» опублікувала на цілу шпальту нарис «Брати» про фронтовиків Лисенків. Журналіст Юрій Рост, зустрічаючись із братами, дивувався, як війна не розкидала їх по світах, чому всі вони повернулися в рідне село. І відповідь чув майже завжди однакову: «Я ж їхав до матері!»
Ось якою була сила материнської любові, що й захистила синів-солдатів на війні, і магнітом тягла їх до батьківського порогу. В цьому нарисі й прозвучала пропозиція поставити в цьому селі їй, Матері, пам’ятник. Кошти на бронзовий монумент зібрав колектив Дніпропетровського машинобудівного заводу, очолюваний О. Стромцовим. Гранітний постамент було придбано до кошти тодішнього колгоспу «Росія», а його голова І. В. Ковтанець тривалий час був у ролі виконроба. У конкурсі на кращий напис на постаменті переміг місцевий поет Володимир Усаченко з текстом: «Спинись в задумі, поклади їй квіти, як шану матерям усього світу». Біля пам’ятника висадили 10 пірамідальних тополь і 5 верб, що символізувало дітей Євдокії Данилівни. У тодішній Бровахівській восьмирічці влаштували музей історії села і меморіальну кімнату родини Лисенків. У ній стояло дерев’яне, вкрите рядном ліжко з обрамленою вишитим рушником фотографією Євдокії Данилівни та Макара Несторовича, а навпроти на звичайній вішалці – десять солдатських шинелей і пілоток та солдатські чоботи. У одній із десяти пар не вистачало одного чобота, тому що солдат повернувся з фронту без ноги. Урочисте відкриття пам’ятника Матері та музею відбулося у травні 1984 року.
Щороку на початку травня у Бровахи з’їжджається люд з усієї Черкащини. Біля пам’ятника відбувається обласне свято Матері. З усіх 15 дітей Євдокії Данилівни залишилися 94-річний син Степан, якого доглядає в Корсуні-Шевченківському дочка Лідія Миронченко, та 88-річна дочка Ганна, котра живе в дочки в Золотоноші. Але на кожне свято до бабусі і прабабусі приїжджають її численні внуки і правнуки. Їх, як підрахувала Лідія Степанівна, вже 90.
Людмила Моренко
