“ВІЛ спинив мене на краю прірви”

“ВІЛ спинив мене на краю прірви”

Сирітське життя, вживання наркотиків, кочування із в’язниці до в’язниці довели Лідію (ім’я героїні змінено з етичних міркувань) до риски, яка відділяє життя і смерть, нормальне життя і перебування за гратами. Як одна зустріч затягнула у прірву, а інша допомогла вибратися із неї, і як, попри невтішні діагнози, жінка змогла стати мамою, Лідія розповідає світу, аби своїм прикладом показати – життя із ВІЛ можливе. Пише “Нова Доба”.

Нині Лідія – успішна красива жінка, щаслива мама та кохана дружина. Улюблений дружний колектив, важлива для суспільства робота, захоплення спортом і своя родина. Такі прості і доступні сьогодні для щастя речі колись були лише примарною мрією, адже лежачи на лікарняному ліжку у медичній частині в’язниці, жінка могла лише сподіватися, що матиме нормальне життя.

Одного вечора вона потрапили до компанії хлопців, які в покинутому приміщенні готували з маку наркотик для споживання. Запропонували і дівчатам. Лідія спробувала, і їй сподобалося це з першого разу. Тоді дівчинці було лише 14 років.
 – Я нічого на той час не знала, ні про шкоду від наркотиків, ні про звикання, до якого призводить їхнє вживання, – пригадує Лідія. – Усе сталося надто швидко, продовжилося і в інтернаті, великої проблем знайти наркотик не було – мак ріс скрізь… А потім я сама почала шукати компанію, у якій можна було б вживати.

Після закінчення школи-інтернату Лідія трохи пожила у бабусі, а потім почала навчатися в училищі в селі Степанці. Майбутній фах «бухгалтера сільського господарства» дівчину цікавив мало, більше вабило спілкування у своїй компанії, вживання наркотиків.

Повернулася із училища Лідія спочатку до бабусі. Спершу бабуся намагалася спрямувати внучку на правильний шлях, спонукала до пошуків роботи – не вийшло. Тоді жінка пішла жити до «друзів», певний час приживалась у наркопритонах. А потім Лідію посадили до в’язниці. Дівчину у 22 роки впіймали на точці розповсюдження наркотиків. Відсидіти у буцегарні довелося 2 із 3 років.
– У в’язниці у мене і виявили ВІЛ. Під Новий рік раптово піднялася температура тіла і вже не відпускала мене тривалий час. Після здачі аналізів мені діагностували ВІЛ, – каже Лідія. – Життєвої трагедії це не становило для мене, адже я вже тоді усвідомила, чим займалася і до чого це призвело.

Стан здоров’я жінки погіршився настільки, що її рекомендували до звільнення через хворобу, так зване «актирование». За словами Лідії, так держава знімає з себе відповідальність за хвору людину, аби не ховати її потім. Після звільнення жінка повернулася до бабусі, однак пропри статус ВІЛ, погане самопочуття жінка продовжила шлях на стежці наркотичної залежності, через що знову потрапляє до місця позбавлення волі.

Спочатку Лідію відправили до жіночої колонії у Полтаві, потім – у колонію в Харків, після цього – у Чернігів, а далі – у Тернопіль. Увесь час ув’язнення жінка перебувала у медичних частинах. Окрім статусу ВІЛ, жінка мала ускладнену форму туберкульозу.

Такий спосіб життя не добре вплинув на здоров’я жінки. Врятував випадок – у 2006 році жінка потрапляє під амністію і повертається додому. Тоді ж її знайома вмовляє піти у «Черкаський обласний центр профілактики та боротьби зі СНІДом» здати аналізи. І вже там медична сестра, яка супроводжувала Лідію порадила їй звернутися до соціального працівника, який працював у СНІД-центрі від благодійної організації ЛЖВ.

– Відтоді цей соціальний працівник взявся лікувати моє здоров’я. Два роки він мене супроводжував у всіх лікарнях. Усе оплачував, пригощав навіть бутербродами (посміхається – авт.), – говорить Лідія. – Поставити мене на ноги було досить складно: я мала захворювання на гепатит, туберкульоз кісток, плеврит, запалення лімфовузлів…. Попри всі хвороби, я також не могла мати дітей на той час – була небезпека, що мої тазові кістки просто не витримають. До всього, мене поглинула жахлива депресія.

У своєму соціальному працівнику вона знайшла не лише друга, а й чоловіка. Вони одружилися, а завдяки АРТ-терапії змогли народили здорову донечку. За прикладом свого чоловіка Лідія також стала соціальним працівником, оскільки ця тема для неї не просто близька – вона її прожила. Наразі вона працює у благодійній організації «Від серця до серця», допомагає споживачам ін’єкційних наркотиків та хворим на ВІЛ, туберкульоз та ін. прийти до нормального життя.

– Сьогодні, пройшовши увесь цей шлях, я розумію: якби не ВІЛ, я б не зупинилася. Він мене спинив на краю прірви, – наголошує жінка.

Прочитайте ще:

Залиште коментар