Книгу про Черкаси відзначила ВВС

Книгу про Черкаси відзначила ВВС

У квітні 2019 року вийшла друком книга письменника з Черкас Артема Чеха. А в грудні його роман «Район «Д» став фіналістом літературної премії «Книга року BBC-2019». Яким був район міста у книзі, розказує «Громадське: Черкаси».

Книга року BBC– літературна нагорода, яку щорічно присуджує редакція BBC News за найкращу україномовну книгу. Вперше цю премію вручили 2005 року. Редакція BBC News формує довгий список номінантів, з-поміж яких експертне журі обирає переможців. Автор-переможець премії отримує 1000 британських фунтів у гривнях.

«Більшість із тих, про кого йдеться в книжці, були втікачами»

«Чигиринська – широка і розбита, уздовж неї стоять заводи – бездушні омертвілі організми, цегляні атоли, де панують розруха, задуха і, врешті, смерть. Бетонні паркани, колючка, прохідні з зеленими цифрами на електронних табло, покинуті цехи, в яких відпочивають неблагополучні підлітки; чорні труби, обірвані дроти, порослі кропивою та лопухом одноколійки, обабіч яких підіймається мертво-солодкий запах розкладених собачих туш. Навколо підприємств – зразки садово-паркового декору: тополеві алеї, розвалені лавки, пересохлі басейни, заповнені битим склом та вигорілими обгортками від морозива й чипсів». Саме такою залишилася в пам’яті Артема головна вулиця району «Д».

Книга Артема Чеха «Район «Д» – це шістнадцять життєвих історій жителів одного двору на околиці району. Пацаєва, 5 і Чигиринська, 56 – два крайні черкаські будинки, в яких жили герої книги у різний час: сімдесяті, вісімдесяті, дев’яності та двохтисячні. В цих історіях письменник згадує своє дитинство. Його спогади часто перепліталися з долями людей, про яких писав. Вони були сусідами, друзями, мешканцями будинку, про яких коли-небудь чув.

Більшість героїв книжки були втікачами. Вони шукали в Черкасах прихисток і тікали з міста. Поверталися і залишалися на чужині. Артем Чех пише, що «Черкаси ставали для них пунктом «Б», куди вони, після довгих поневірянь усіма континентами, заїжджали, аби осісти… Але з часом життя тиснуло, а щастя так і не приходило, і тоді вони вирушали на пошуки нових міст, виріїв і гнізд, де можна було б вибудувати (або принаймні зрозуміти) те, заради чого варто жити, заради чого варто виживати і створювати собі подібних».

Так, Єва Борисівна з чоловіком Колею із Харкова переїхала до Черкас, тікаючи від проблем із законом. Ліда з донькою шукала щасливої долі в Ташкенті і Брянську. Не знайшовши, оселилася в Черкасах. А Корейка, яка так і не навчилася жити в Америці і Канаді, повернулася в Черкаси.

Артем свого часу теж залишив Черкаси. Але не повернувся. Вже сімнадцять років він живе у Києві.

«Звідси завжди хотілося втекти. Втеча як порятунок була для місцевих звичною парадигмою мрій та бажань. У дитинстві тобі немає куди бігти і, власне, не виникає подібного бажання. Твій світ – це твої батьки, твоя школа, двір, це брудний під’їзд і напис «Ленин пахан злодеев» на паркані над бойлерною. Навіщо, а – головне – куди тікати? Все зрозуміло, звично, затишно, чисто, а – головне – захищені твої основні інтереси: відчуття сім’ї, відчуття видимих і уявних кордонів твого світу, зона комфорту, рекреативна зона, розбірлива лінія фарватеру на Дніпрі, вірне стадо однолітків з умовно спільними інтересами. Проте з віком думки про втечу стають неминучими. Вони такі ж надокучливі, як, скажімо, думки про смерть. Втеча – невблаганна. Головне – зрозуміти, що ти маєш достатньо внутрішньої свободи і сили духу для цього. І, звісно, що місто відпускає тебе», – пише Артем.

Книжка «Район «Д» – терапія як відпустити минуле

«Район «Д» – це власний вихід із совка, говорив письменник у коментарі для «Yakaboo»:

«Треба пережити ці травми, треба їх проговорити, провідчувати й відлущити, як стару шкіру. Я сам нарешті вийшов звідти завдяки цій книжці, можливо, це й була терапія, аби втекти від того всього».

Але про рідний двір, у якому минуло його дитинство і юність, він досі згадує як щось рідне і називає його раєм.

«Наш двір, зелений і темний, наче дніпровська вода у липні. Той зелений і дрімучий, добрий і затишний двір бачиться мені і досі, коли я у переповненому метро, затиснутий пуховиками та дублянками, заплющивши очі, уявляю парадайс. Мабуть, кожна людина має гостру потребу хоча б в уявному парадайсі, місці, де немає ані смерті, ані важких уранішніх подихів, ані холодних північних вітрів, які приносять запахи пороху та яловичої тушонки. Перші друзі, перші досліди, перші здивування й поразки – це мій двір. Я часто думаю про наш двір».

Залиште коментар