Квадратні, круглі, точні і не дуже: історія годинників Черкас

Квадратні, круглі, точні і не дуже: історія годинників Черкас

Історію черкаських годинників дослідив черкаський краєзнавець Борис Юхно. Результатами поділився на своїй сторінці у “Фейсбук“. Далі – авторський текст.

“Годинник – то статус. І гаджет, – нехай і найкрутіший, – йому не конкурент. Так у людей, так само і у міст. Черкаси мали свого особливого. Не такого як Лондон чи Прага, та все ж упізнаваного навіть в обширах країни. Бо коли відкрили наш Будинок зв’язку, його, як архітектурно-передовий, широко розтиражували у поліграфії, а разом і квадратного стрілочного велетня з фасаду. За мірками муніципальних хронометрів служив він недовго, від 1965 року і майже до нового тисячоліття. А зі стартом Міленіуму очевидця переродження Черкас позбулися. Заодно – і секцій зі склоблоків, які замінили затемненою дзеркальною панеллю. Ще перегодом над фасадом встановили електронного часоміра. Ну таке… Маленьке, до межі банальне, а спекотного дня ще й абсолютно марне, бо анічогісінько на ньому не побачиш. Поганенький ширвжиток одним словом. Означена перевага, градусник, у спеку чи навпаки за моцного морозу показує, що йому заманеться: упродовж хвилини – зо три різні версії температури.

Так, Черкаси – не Лондон і не Прага. Тому на історії міських годинників тут ніхто й ніколи спеціально не зауважував. Доведеться самому, по старих фотографіях та по пам’яті з певною часткою теоретичних припущень, про що заздалегідь чесно попереджаю.

Очевидно, ані добільшовицькі Черкаси, ані провінційні вже радянської доби, свого головного хронометра не мали. Утім, як і ратуші, де зазвичай такий встановлювався. Дороге це було задоволення загалом, отака механіка, та й в обслузі витратна. А ось коли обласним центром стали – “затікало”. Позаяк першою великою будівлею у середмісті став готель “Черкаси”, відкритий 10 січня 1959 року, то й годинник на його куті будемо вважати першим у середмісті. Нагадував він автомобільне колесо і вказував час на обидва боки тротуару. Невдовзі такий самий з’явився на кінотеатрі “Дніпро”, відкритому 13 жовтня. Такі часоміри були серійними та безальтернативними, тож у першій половині 1960-х вони нависли над пасажирськими платформами річкового та залізничного вокзалів, базаром та ще в кількох людних місцях. Прості, симпатичні і функціональні, що й вимагається від годинників “загального споглядання”. Чи пам’ятаю я їх в оригіналі – навіть не скажу. Ніби щось й пригадується на “Дніпрі”, та вкрай невиразно. Ну не знав малим, що доведеться, а так би точно якось в голові зафіксував.

А ось які вкарбувалися окрім головпоштамтівського, так це квадратні “фабричні”. Цікаво виходить: домінувала “кругла” архітектура – круглими були й годинники, прийшла доба коробочок – відповідно мутували й деталі. Один висів на трикотажці, інший – на шкіргалантерейці, то на Казбеті. Дуже схожі між собою, а може й однакові як галузь, яку “представляли”. Казбетський, а на нього-то я вже надивився, мав одну хибу: хвилинна та годинникова стрілки чомусь часто не синхронізувалися. Тому перша могла показувати “половину”, а друга при цьому чітко стояти “на цифрі”.

Як не дивно, але тематична хроніка сучасності – діло теж заплутане. Ніби й нові “обличчя часу”, а вже якісь вони у нас затуркані. То йдуть, то стоять, то з’являються, то зникають. От хоч би й на колишньому Будинку раднаргоспу 1961 року. Ні, так ніхто не зорієнтується. То ЦНТІ, чи тепер ЦНІІ, чи може ще якось. Ні коли цю красиву адмінбудівлю увели в експлуатацію, ні десятиліття по тому, центральну башту годинник не прикрашав. Потім встановили, адже об’єктивно – підходяще місце. Щоправда рекламного, але це не так важливо. Його стосунки з роботою увесь час були напруженими: так, не так і ніяк про години і хвилини він сповіщав приблизно однаковими інтервалами. Стояв, йшов, швидив, запізнювався… Нещодавно, десь може навесні, його пристрелили щоб не мучився.

Ненадійний годинничок й на башточці аптеки, що на розі Святотроїцької – Шевченка. У 2003 році під час повної реконструкції пам’ятки його встановили, але скільки часу відтоді він йшов точно, сказати важко. Може пару років і набереться. Утім – приватна власність, нехай собі як знають. Хоча якщо вже запиндючили (перепрошую, але за Г.С. Сковородою: пиндючитися – показно хизуватися), то будьте ласкаві. Ну або не марнославтеся взагалі. Але ж те саме було й з годинником “при магістраті”.

Насправді всі солідні міськради обласних центрів на фасаді мають дві символічні речі: герб міста та годинник. То ще із середньовіччя і не звідси, але ж тепер ми тіпа Європа. Герба у нас увалили, аби мало не було, державного, а за визначенням головний міський годинник відкрили наприкінці грудня 2009 року на будинку поруч. Фасадно-баштовий, класичний, діаметром 1,3 метри, з музикою і GPS-налаштуванням, від київського заводу, що на таких спеціалізується. П’ять років він йшов, а потім на кілька став. І нічого, нормально. Добре що не середні віки, бо тоді годинникаря, який допустив зупинку головного годинника міста, добрі мешканці виганяли за браму копняками, а злі просто скидали з вежі. Зрештою – полагодили, бемкає.

Ну й насамкінець – про ще один годинник у центрі, “обласний”. У 2011 році капітально оновили площу перед ОДА, замінили комунікації будівлі, ну й заодно вчепили над її центральними дверима мірило часу, дарма що вже третє на дузі у півтори сотні метрів. До цього наразі – жодних претензій: органічно й нагально як не для всіх, то для заклопотаного чиновництва. Родзинка, родзинка… Ага, бойовий ветеран революції. Був трохи заляпаний 23 січня 2014 року.

Ще є кілька електронних годинничків над прохідними підприємств: на Водоканалі, Фотоприладі, але то вже ніби як корпоративне надбання.

Ось так, без великих пошукових потуг пригадався десяток хронометрів Черкас. Непідкупних та неупереджених свідків кожної миті нашого з вами життя”.

Фото зі сторінки Бориса Юхна.

Залиште коментар