Про перебування Тараса Шевченка на Черкащині, його плани та дозхвілля пише сайт gazeta.ua.
“А ви, мабуть, уже й забули мою просьбу? То я вам нагадаю. Я просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві! – пише в листопаді 1858 року з Петербурга Тарас Шевченко дружині історика Михайла Максимовича Марії на хутір Михайлова Гора біля села Прохорівка – тепер Канівський район на Черкащині. – Як не ожените, то й сам Бог не оженить. Так і пропаду бурлакою на чужині. На те літо, як Бог поможе, я буду в Києві. На Михайловій горі там де-небудь під явором або під вербою поставте мою заквітчану княгиню, а я піду погулять та й зостріну її”.
В Україну Тарас Шевченко приїжджає на початку червня 1859-го. Не був тут 12 років. Вивезли після арешту за участь у Кирило-Мефодіївському братстві на заслання в Оренбург. Звільнившись живе у Петербурзі. Але думає про переїзд в Україну. Отримує дозвіл на п’ять місяців перебування тут – “для оздоровлення й роботи над пейзажами”. Розраховує за цей час одружитися, придбати землю й закласти дім.
Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 року в сім’ї кріпаків поміщика Василя Енгельгардта у селі Моринці – нині Звенигородський район на Черкащині. 1831 року пан переїхав у Петербург і забрав Тараса з собою. Помітив його хист до малювання і віддав навчатись до живописця Василя Ширяєва. Через сім років художник Карл Брюллов створив портрет письменника Василя Жуковського. Його розіграли в лотерею й отримали 2,5 тисячі рублів. За ці гроші викупили Шевченка з кріпацтва. Помер Тарас Шевченко 10 березня 1861 року і був похований у Петербурзі. Через два місяці перепоховали на Чернечій горі біля Канева.
“Мовчки ми привіталися. Мовчки він привітав мою сім’ю. Мовчки кілька разів з помітним хвилюванням пройшов він по кімнаті. Потім подивився у вікно на ярмарковий рух і сказав, що хоче подивитися ярмарок. Ми вирушили туди. Дорогою він пояснив, що увійшов до мене як очманілий, бо з Петербурга до моєї квартири майже не вставав із воза. З таким нетерпінням він летів у свою рідну сторону, – писав про приїзд Тараса Шевченка до Переяслава лікар Андрій Козачковський. – Після обіду вирушили в Козинці. Нетерпіння швидше побачити “Дніпро широкополий, і гори, і кручі” змусило його, не чекаючи запряжки коней, вирушити пішки. Ми застали Тараса на половині шляху на траві. Увечері влаштували на Дніпрі рибну ловлю. Вона вийшла не зовсім вдалою, зате тиха українська ніч з міріадами зірок на чистому склепінні неба, ніби навмисне, вітала так давно знайомого їй поета. Дивлячись на навколишні рідні йому картини природи, поет сказав: “Який хороший побут поета. Якби він міг бути тільки поетом і не громадянином”.
Наступного дня Тарас Шевченко пливе човном по Дніпру до села Прохорівки, де живе Михайло Максимович. Живе в нього близько 10 днів. Але приходить тільки ночувати. Вдень мандрує полями і малює або спілкується з селянами. Як натрапить на гурт дітей, то грається з ними.
“Чую, собаки на когось гавкають. Глянула в вікно і бачу, що якийсь незнайомець іде у двір, прямо до хати. Я вийшла назустріч йому в сіни, – згадувала дружина поетового брата Микити. Вони жили у батьківській хаті в селі Кирилівка – тепер Шевченкове у Звенигородському районі на Черкащині. – Прийшов він до сіней, а я стою на порозі. Дивлюся й думаю: що воно таке, мовчить і не привітається, тільки дивиться на мене. Дивиться так якось журливо. Дивлюсь і я, та не тямлю, хто такий отсе довговусий і сивовусий. А далі як промовив: “Не пізнаєш, Палажко?” – так той голос так і покотився до мене в серце на саме дно. Я тоді, як крикну: “Братіку мій Тарасе! Де ти взявся?” – та так на груди йому і впала. Обнімає він мене, цілує, сльози йому так і капають, а нічого не говорить, мовчить”.
Гостює у брата Микити й сестри Ярини в Кирилівці кілька днів. Тоді в них постійно збираються селяни і розпитують Шевченка про життя. Він просить людей співати. Сам виконує пісні про волю та козацькі повстання.
У троюрідного брата Варфоломія у Корсуні Тарас Григорович закохується в його наймичку Харитину Довгополенко. Думає одружитися. Постійно розповідає, як тужить за сім’єю і як хоче мати своє “гніздо”.
“От і стали ми з ним декуди їздити і шукати задля кішла такого місця, “щоб Дніпро був під самим порогом”, – згадував Варфоломій Шевченко. – Незабаром знайшли таке – справді чудовне, над самісеньким Дніпром, з невеликим ліском. Ся земелька – може чи й було дві десятини – належала до власності пана Парчевського. Стали ми єднати сего поміщика: він – ні се, ні те. Рад би і продати, та, видно, що чогось мулиться, – ніби хоче воловодити”.
Обрана земля поблизу села Пекарі – тепер Канівський район на Черкащині – належить поміщику Никодиму Парчевському. Той по вуха в боргах. Весь час залагоджує свої справи, як не в Києві, то Петербурзі. Усім керує економ Вітольд Вольський. Але він побоюється приймати рішення.
Портрет Марії Максимович Тарас Шевченко написав 22 червня 1859-го на хуторі Михайлова Гора біля села Прохорівка – тепер Канівський район на Черкащині. Вони познайомилися 1858‑го в Москві. Марія приїжджала з чоловіком істориком Михайлом Максимовичем. Між нею і Тарасом Шевченком виникли близькі стосунки. Письменник називав її ”мила чарівна землячка”.
“Я не дождався Парчевського, то й не зробив нічого, – писав Тарас Варфоломію, який повернувся у Корсунь. – Тілько купив гербового паперу. На папері тім пишіть, що вже ви знаєте і що вам Бог на розум пошле”.
Дорогою до Михайла Максимовича жандарми арештовують Тараса Шевченка. Кажуть, що закликав до боротьби проти кріпацтва і “богохульствував”.
– Я сказав тільки, що без живого Бога ніхто не створить навіть липового листка, – пояснює жандармам розмову в Пекарях із землеміром Іваном Хілінським та його родичем Адельбертом Козловським. Напередодні вони снідали у селянина Тимофія Садового. – Через кілька хвилин Козловський запитав мене: як я ставлюся до матері Ісуса Христа. Це мене збентежило. Не знаючи, як відповісти, його я запитав, що він сам думає про Пречисту Діву. Він так довго шукав відповіді, що я з нетерпінням сказав: перед матір’ю, яка народила нам Спасителя, котрий постраждав і вмер за нас на хресті, ми всі повинні, як справжні християни, благоговіти. Але якби вона не народила його, була б звичайною жінкою.
У рапорті земського чиновника Василя Табачникова вказано: “Після вибору місця для будинку Шевченко почав частувати горілкою, якої було випито дві кварти (кварта – 1,1 л. – Країна). Потім показав зірваний із липи листок і запитав “Хто це дав?” Садовий відповів, що Бог. Тоді Шевченко сказав: “Дурень ти, віриш у Бога. Бог Саваоф, хай він поцілує мене” (вказуючи на заднє місце). Далі Божу Матір назвав покриткою, виражаючи свою віру в одного Ісуса Христа. Селянин Садовий почав хреститися й ухилятися від такої розмови Шевченка”.
Приятель і земляк поета Феофан Лебединцев згадував, що арешт – це помста Василя Табачникова за критику його творів.
“Черкаський справник писав вірші. І навіть показував їх Шевченкові за обідом у своїй квартирі, сподіваючись на приємний відгук, – згадував Лебединцев. – Проте вийшло навпаки. Тарас прослухав один чи два вірші. Бувши у веселому настрої, взяв із рук справника зошит, замкнув його у шухляді, а ключ викинув у розчинене вікно та порадив господарю не шукати його”.
Арештованого мають доправити в Київ, але місцева влада не має коней і грошей на поїздку. Шевченко проситься доїхати самостійно. Справник відмовляє. Тоді купці Цибульські з Черкас дають хабар, і їм виписують дозвіл взяти арештанта на поруки. Ті селять його у своєму маєтку.
У Черкасах поет часто ходить у гості до коваля Василя Слюсара. Особливо любить відпочивати в його саду під грушею і дивитися на Дніпро. Розмальовує двері будинку.
“Тарас Григорович був душею компанії. За приятельською бесідою, особливо за чаркою горілки, часто морив усіх зо-сміху, – згадував син господаря Максим Слюсар, якому тоді було 18 років. – Зодягався Шевченко, як шляхтич. Дивився спідлоба, неначе-б то суворо. Сміявся рідко коли, але часто можна було чути регіт його слухачів”.
Із ними їздить на риболовлю в урочище Домаха. Сідає в тихому місці й малює, пише вірші або милується природою. Черкащани в цей час ловлять рибу та варять юшку. Проте їхньому відпочинку постійно заважає справник Табачников, який навідується до арештанта.
За чотири дні Тараса Шевченка забирають до Києва. Звідти відправляють у Петербург.
У будинку купців Цибульських у Черкасах Тарас Шевченко жив кілька днів улітку 1859 року. Там забув свою стару дерев’яну козацьку чарку. Постійно носив із собою та просив наливати напої лише в неї.
“Він вставав дуже рано, о четвертій годині. Зразу йшов у сад. Вибере у ньому який найкращий куточок і малює його на папір. Здається, не залишилося ні одного місця, не замалюваного в його альбом. Його поетична душа більш любила густі, глухі куточки саду, в котрих іскуство людей не займало іскуства матері природи”, – писав у “Споминках про Тараса Шевченка” 1875-го його троюрідний брат Варфоломій Шевченко (1821–1892).
1100 рублів дав підприємець Платон Симиренко на видання збірки Тараса Шевченка “Кобзар”. Вони бачилися під час приїзду поета влітку 1859-го у Мліїв – тепер Городищанський район на Черкащині. Там була цукроварня Симиренка. На виділені кошти в Петербурзі видали 6,5 тис. примірників. У кожному було 17 творів і портрет Тараса Шевченка
Наречена 13 років приходила на могилу і просила вибачення
“Хочу дівчину, щоб доконче українка, проста, не панського роду, сирота і наймичка, – писав із Петербурга Тарас Шевченко троюрідному брату Варфоломію в Корсунь І7 грудня 1859-го. – Я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу, та й як же себе поєднать із собачою панською кров’ю. Та й що та панночка одукована робитиме в моїй мужицькій хаті! З нудьги пропаде та й мені укоротить недовгого віку”.
Через півроку 46-річний письменник закохується у 19-річну Ликерію Полусмакову – служницю його петербурзької знайомої Варвари Карташевської. Вони знайомляться на дачі письменниці Наталії Забіли в селищі Стрєльні під Петербургом.
“У вельможі Карташевської перебувала на службі дівчина малоросіянка, на ім’я Ликера – істота молода, свіжа, трохи грубувата, не дуже гарна, але по-своєму приваблива. З чудовими білявим волоссям і не те гордовитою, не те спокійною поставою, яка властива її племені”, – згадував у спогадах письменник Іван Тургенєв.
Шевченко одразу вмовляє господарів аби її звільнили. Збирається свататись. Орендує для Ликерії квартиру і наймає репетитора. Прагне, щоб його майбутня дружина навчилася писати і вивчила благородні манери. Купує їй сукні, капелюшки, туфлі, персні, білизну, сережки з медальйонами, коралі та Євангеліє в білій оправі із золотими краями. Якогось дня витрачає на Ликерію понад 180 рублів. Це середня місячна зарплата чиновника.
Друзі не схвалюють його захоплення селянкою. Вважають, що дівчина погодилася на одруження з користі. Вимагають розірвати стосунки. Шевченко на зауваження не реагує.
“Я переконувала Тараса, що з морального боку вона нічого не варта. До всіх своїх вад вона була дуже ледача, – згадувала Варвара Карташевська в записах про сватання Шевченка. – Він поетизував її і казав, що все це минеться. Помилявся. Якось Ликера захворіла на сухоти і шість тижнів пробула в лікарні. Після хвороби вона дуже розквітла. Бідолашний Шевченко ще більше закохався, балував, носив на руках”.
Вона ж фліртує з іншими. Швидко ширяться чутки, що вона зраджує нареченого зі своїм репетитором. Шевченко не витримує та розриває стосунки, що тривали близько 100 днів.
“Крім речей, котрі я вас просив спалить при її очах, треба, щоб вона заплатила на квартиру 14 руб, за ключ, нею загублений, – 1 руб”, – пише в листі до Наталії Забіли й Миколи Макарова.
Через три місяці Шевченко помирає. Щоб заробити на життя Ликерія працює в Петербурзі швачкою. Згодом переїжджає до Царського Села і виходить заміж за перукаря. Чоловік багато п’є, тому їй доводиться самій вести господарство й виховувати дітей.
1904-го ховає чоловіка та їде до Канева. Кожен день у траурному вбранні приходить на могилу Шевченка, плаче і просить вибачення. Залишає запис у книзі відгуків на меморіалі: “Приїхала твоя Ликерія, твоя кохана, мій друг. Подивися, подивися на мене, як я каюсь”.
Не всі місцеві вірять у щирість жінки. Кажуть, приїхала жебракувати й нажитися на славі померлого нареченого.
Своєї оселі в Каневі Ликерія не має, винаймає житло в різних людей. Останні роки життя проводить у місцевому госпіталі. Там і помирає 17 лютого 1917 року. Ховають на кладовищі на вулиці Сельце. Згодом там встановили пам’ятник із написом: “Тут поховано наречену Тараса Шевченка Ликерію Іванівну Полусмакову”.
Анна Орел
