Драбівській районній організації партії «Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина» – 18 років. Саме з цієї нагоди журналісти поспілкувалися з головою районної партійної організації ВО «Батьківщина» Тетяною Богославець.
– Тетяно Володимирівно, за яких умов Ви вступили в партію?
– До мене в школі підійшла моя колега-вчителька і запитала, як я особисто ставлюся до Ю.В.Тимошенко. Я їй відповіла, що мені подобаються її дії як політика. От мені і запропонували вступити до лав партії. 5 грудня 2000 року районну партійну організацію партії «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» було зареєстровано в управлінні юстиції.
– Хто був засновником партійного осередку?
– Павленко В.Д. та вчителі Драбівської середньої школи Павленко Л.О., Заруба Л.М., Максименко О.І., та я. На сьогоднішній день в районній партійній організації із засновників залишились я та Максименко О.І.
– Не секрет, що «Батьківщина» майже весь час була в опозиції. Як вам працювалося?
– Досить важко. Ніколи не забуду березень 2001 року, коли Юлія Володимирівна була під арештом, і ми, члени партії, написали їй вітання зі святом 8 Березня. Ці вітання опублікувала партійна газета «Твоя Батьківщина». Тоді зібрали в школі весь педагогічний колектив, а це близько 100 працівників було на той час, і керівник відділу освіти «розпікав» нас за це. Було боляче, образливо, тяжко. І це, напевне, було першим моїм спротивом тодішній владі. Адже я мала повне право вітати зі святом 8 Березня того, кого я хотіла.
– Знаю, що Ви – учасник Помаранчевої революції 2004-2005 років. Чи не боялися Ви так відкрито виступати проти діючої влади?
– Якщо я вам зараз скажу, що не боялася – це буде неправдою. Боялася. Не за себе. За своїх дітей боялася. Тому що погрози сипалися, як з рогу достатку. В той період син і дочка відвідували різні гуртки і секції, і тому на період Помаранчевої революції вони для їхньої ж безпеки припинили відвідувати позашкільні заклади, навчалися лише в загальноосвітній школі, а у вечірній час перебували вдома. Вдень я працювала в школі, а ввечері разом із чоловіком і дітьми, разом із драбів’янами Тимошенком В.В., Соляник Н.В. розповсюджували листівки на підтримку опозиційного кандидата, які ж самотужки і виготовляли. Зранку з помаранчевими стрічками на сумці та на ранцях дітей ішли до школи.
– Що найбільше запам’яталося з тих подій?
– Перша поїздка на Майдан. Цього словами передати просто неможливо. Піднесення. Нескореність. Особлива аура тепла, любові і патріотизму. Від того часу кожні вихідні дні невелика група драбів’ян їздила на Київ електопотягом на віче.
Я вперше плакала на Майдані, коли бачила, як співав Гімн України мій син, на той час одинадцятикласник. Це незабутні враження.
Робота у виборчих комісіях, захист голосів виборців, адже партія регіонів фальсифікувала результати виборів. Вистояти проти «каруселей», які так чітко були сплановані регіональним керівництвом, було важко. Погрози, грубість, знову погрози. Нас було небагато, хто відкрито став на бік Революції. Більшість просто була в очікуванні.
– Коли Ви очолили районну партійну організацію?
– У 2005 році мені на районній конференції, яка була досить складною, делегати довірили очолити партію. З того часу ось уже упродовж 13 років мене обирають головою Драбівської районної організації партії ВО «Батьківщина».
Весь цей час партія поповнювалася новими людьми. Але хочеться назвати тих членів парії, які вистояли, не зрадили ідеям партії – це Друзь М.А, Хараборін М.Г., Вовк Г.Г., Матюхи Наталія Миколаївна та Василь Миколайович, Потравки Лідія Іванівна та Анатолій Леонідович, Опацька Т.М., Гайдай О.Г., Грицько В.І., Дардуров А. О., Донець А.Г., Назаренко С.М., Григоренко Н.Д., Козії Микола Іванович та Марія Володимирівна, Тараненко П. О., Фурсай В.О., Жало Ю.І., Самойленко Н.І., Трикоз В.Г., Герасименко В.І., Кива М.І., Хоменко Н.В., Шпараговські Олександр Антонович та Надія Іванівна, Жила Л.В., Роман Т.М., Левченко Н.П., Омельченко М.П., Метелиця М.П., Чижики Микола Іванович та Валентина Василівна, Рички Михайло Іванович та Любов Василівна, Парамієнко Л.П., Дзега Л.П., Максименко О.І. та інші.
– Я знаю, що Ви учасник ще однієї революції – Революції Гідності.
-Так. Як і кожен свідомий українець, патріот своєї держави я не могла бути осторонь тих подій. Знову ж таки самі, без організації «з верхів» ми зібралися і поїхали на Київ.
Хода за підтримку євроінтеграції почалася від пам’ятника Т.Г.Шевченку. Важко сказати, скільки людей було там. Це був просто нескінченний потік. Мирна акція. А вже потім біллю увірвалося повідомлення про побиття студентів на Майдані Незалежності «беркутівцями». Робочі дні – на роботі, а у вихідні разом із друзями їхали на Майдан.
Листопад, грудень, січень. Акції непокори, віче на Майдані, збір коштів і продуктів, збір ліків і теплого одягу – все це робилося під забороною. Тодішня влада забороняла спілкуватися людям зі мною. Ось така «облога».
Але, незважаючи ні на що, ми продовжували діяти. В громадській приймальні партії ВО «Батьківщина» був пункт збору необхідних речей і ліків на Майдан. Хто не хотів «світитися»- привозили речі мені додому. Там ми з сусідами їх пакували, підписували і везли на Майдан.
Чи було тоді важко? Так. Але набагато було важче тим моїм колегам, яких «нагинали» і примусово заставляли їздити на антимайдан. Саме вони пройшли через приниження гідності.
– Ваша партійна організація із найстійкіших – від часу заснування пройшло вже 18 років вам. У чому секрет?
– Секрету немає. Це наша команда. Це, перш за все, – відданість Україні, це стійкість членів партії і підтримка один одного в тяжкі хвилини. Щиро вдячна обласній партійній організації за постійну підтримку і довіру. Це так багато значить у житті. Люди, які шукають «тепле місце під сонцем», у нас не затримуються. Я нікого не засуджую. Але закони життя не перехитрити. Золоте правило етикету: «Вчиняй із людьми так, як хочеш, щоб вчиняли з тобою» і «життєвий бумеранг» ніхто не відміняв.
– І останнє запитання. Попереду вибори. Що б Ви хотіли сказати виборцям?
– Тільки єдине: думайте! Не продавайте свої голоси. Будьте гідними тих, хто загинув і продовжує гинути за незалежність, свободу і цілісність нашої країни.
